3.1
Погроми, війни та знищення громади
Історія єврейської громади Городища у XX столітті була позначена погромами, війнами, вимушеним переселенням, руйнуванням усталеного життя та масовими вбивствами під час Голокосту.
Зміни чисельності громади на початку XX століття
На початку XX століття єврейська громада становила значну частину населення Городища. За даними «Російської єврейської енциклопедії», у 1897 році тут проживали 3124 євреї, а в 1910 році – 3216.
У наступні десятиліття чисельність громади суттєво скоротилася. У 1923 році в Городищі налічувалося 1200 єврейських мешканців, а в 1939 році – за різними джерелами, 510 або 570.
На ці зміни вплинули погроми, міграція та суспільно-політичні перетворення. Проте статистика не дозволяє точно встановити, скільки людей загинуло, а скільки виїхало з міста.
Погроми та єврейська самооборона Городища у 1919–1920 роках
У роки Української революції 1917–1921 років Городищина стала ареною боротьби між різними політичними та військовими силами. У регіоні діяли більшовицькі війська, білогвардійські формування та українські антибільшовицькі повстанські загони.
Воєнне протистояння супроводжувалося насильством проти мирного населення. Єврейська громада Городища неодноразово зазнавала погромів.
Свідчення про ці події збереглися в документах організацій допомоги постраждалим, архіві історика Еліаса Черіковера, краєзнавчих дослідженнях та спогадах місцевих мешканців.
Погроми 1919 року
11–12 травня 1919 року, під час антибільшовицького повстання отамана Никифора Григор’єва, у Городищі відбувся погром єврейського населення.
За повідомленням уповноваженого Червоного Хреста Ю. Лещинського, було вбито семеро людей, троє дістали поранення, постраждали 135 будинків. Єврейські крамниці та помешкання зазнали пограбувань.
В архіві історика Еліаса Черіковера зберігся рукописний список жертв травневих погромів у Городищі та його околицях, складений мовою їдиш. Серед зазначених імен – Ривка Білоцерковська, Етель Дінерштейн, Лея Тригуб, Рахель Сосновська, Лейб Коган та інші. У списку згадано також загиблих із навколишніх населених пунктів.
Наприкінці травня містечко зазнало нового пограбування, пов’язаного з військовослужбовцями Червоної армії. У серпні 1919 року, після відступу більшовицьких військ, мешканці Городища організували спільну охорону містечка.
За свідченням очевидця Зейдеса, до неї увійшли 50 євреїв і 20 християн. Для захисту населення було залишено 70 рушниць. Також діяв Комітет громадської безпеки, до складу якого входили представники різних громад.
Проте після прибуття козацьких частин Добровольчої армії генерала Антона Денікіна місцеву охорону роззброїли. Містечко знову зазнало погромного насильства, грабунків і вбивств. У свідченні Зейдеса згадано вісьмох загиблих під час серпневих подій.
Події 1920 року: повстанський рух та єврейська самооборона
У 1920 році на Городищині тривала збройна боротьба проти більшовицької влади. Одним із її учасників був отаман Трохим Голий (Бабенко), який очолював український повстанський загін.
У вересні 1920 року Городище пережило ще один єврейський погром. У документах комітету допомоги постраждалим напад пов’язують із загоном отамана Голого.
Свідчення того часу описують убивства, поранення, сексуальне насильство та пограбування мирних мешканців. Точна кількість загиблих залишається невстановленою.
Водночас у Городищі діяли збройні формування, які підтримували більшовицьку владу та протистояли повстанцям. Одним із них був загін, відомий під назвою «Красні мстітелі», який називав себе самообороною.
У книзі Володимира Чоса «Городище: велика історія маленького міста» наведено матеріал краєзнавця Андрія Тегерешвілі про діяльність цього загону.
За його відомостями, формування налічувало приблизно 100–150 осіб і складалося з місцевих комуністів, активістів, крамарів, ремісників, службовців та наймитів.
Командиром загону був Сан Ісакович Дінерштейн, комісаром – міліціонер Ворона.
Серед учасників дослідник називає Пантю та Лазаря Бегельферів, представників родини Бурячкових, Лева Кругляка, Бориса Котляра, Боруха Майстрового, Камінського та інших місцевих мешканців.
У наведеному Тегерешвілі листі О. В. Єланського згадується загін єврейської самооборони чисельністю 400 осіб. Сам дослідник зауважує, що ця цифра завищена.
Спогади Михайла Каменецького також підтверджують існування збройного загону єврейської самооборони під командуванням Дінерштейна. За його словами, загін підпорядковувався Черкаській ВЧК та брав участь у боротьбі проти повстанців Голого.
Насильство під час боротьби з повстанцями
Збройне протистояння на Городищині не обмежувалося сутичками між військовими формуваннями.
У матеріалі Андрія Тегерешвілі наведено відомості про захоплення заручників і розстріли в піщаному кар’єрі поблизу Городища, які автор пов’язує з діями загону «Красні мстітелі».
За наведеними ним свідченнями, там могли бути страчені до 200 людей.
У книзі також наведено спогади про інші випадки насильства, загибель місцевих мешканців і використання збройних підрозділів Червоної кавалерії для боротьби з повстанцями.
Ці матеріали свідчать про жорстокість збройного протистояння, однак потребують подальшого дослідження для встановлення обставин окремих убивств і відповідальності конкретних осіб.
Таким чином, історія самооборони Городища має кілька взаємопов’язаних аспектів: захист єврейського населення від погромів, участь частини мешканців у збройній боротьбі на боці більшовицької влади та свідчення про насильство проти цивільного населення під час придушення повстанського руху.
Свідчення Михайла Каменецького про самооборону
Про городищенську єврейську самооборону залишив спогади місцевий мешканець Михайло Каменецький.
У статті «Евреи защищали себя сами», опублікованій у газеті «Надежда» 1997 року, він писав:
«В Городище был создан многочисленный отряд еврейской самообороны. Командиром был еврей Санык Ди(ы)нерштейн, комиссаром – украинец Ворона. Штаб отряда располагался в доме моего отца. Отец и дядя были его бойцами.
Отряд самообороны подчинялся Черкасской ВЧК. В Городище он вел вооруженную борьбу на уничтожение банды Голого. Принимал участие в борьбе с бандитами и в других районах Черкасщины. Банда Голого располагалась в селе Млиев и окрестных лесах в 12 км от г. Городище.
Брата Голого и с ним полковника царской армии брали в селе Буда-Орловец, предварительно сняв охрану».
Михайло Каменецький. «Евреи защищали себя сами». Газета «Надежда», 1997, № 8. Цитату наведено мовою оригіналу. Характеристика повстанців як «банди» відображає позицію автора спогадів і не використовується як редакційна оцінка.
Відомості про спільну охорону Городища в серпні 1919 року та загін, описаний Каменецьким і Тегерешвілі, походять із різних джерел. Чи існувала між ними організаційна наступність, поки не встановлено.
Міжвоєнні десятиліття
Погроми 1919–1920 років призвели до людських втрат, руйнування господарств і вимушеного переселення частини єврейських мешканців Городища. Попри пережиті трагедії, у 1920–1930-х роках громада продовжувала існувати.
У цей період її життя змінювалося під впливом радянської політики, господарських перетворень і міграції населення. Частина єврейських родин виїжджала до інших регіонів, поступово змінювалися традиційні форми громадського та релігійного життя.
У 1920-х роках радянська влада проводила політику переселення єврейського населення. Цьому сприяло Всеукраїнське товариство землевлаштування працюючих євреїв – ОЗЕТ. За дослідженням Миколи Щербини, одна з його 19 філій на Черкащині діяла в Городищі. Єврейські родини переселялися, зокрема, до Криму, Запоріжжя, Криворізької округи та Біробіджану.
За опублікованими статистичними даними, у 1939 році в Городищі проживали за різними даними 510 або 570 євреїв – приблизно 4% населення міста.
Голодомор 1932–1933 років. Будівля колишнього «Торгсину»
Голодомор 1932–1933 років, спричинений політикою сталінського режиму, став трагедією для населення України, зокрема Городища та навколишніх сіл. Голод і боротьба за виживання торкнулися міського життя загалом – українських, єврейських та інших родин, які жили поруч, працювали й становили єдину міську спільноту.
За даними, наведеними в «Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні» (Черкаська область), у Городищі загинуло близько 713 осіб. У складеному мартирологі вдалося встановити 173 імені. Серед загиблих від голоду згадуються Віра, Іван і Павло Прокопенки, малолітні Ганна та Євдокія Снісар, Сергій Сукач та інші мешканці міста.
У роки Голодомору одним зі способів отримати продукти стало звернення до державної торговельної мережі «Торгсин» («Торгівля з іноземцями»). Люди здавали золоті й срібні прикраси, обручки та інші родинні цінності, щоб придбати борошно, крупи й інші продукти харчування.
У Городищі збереглася будівля, де, за місцевими краєзнавчими відомостями, у 1930-х роках працював магазин «Торгсин». Городищани приносили сюди коштовності, намагаючись урятувати себе та свої родини від голоду.
Ця будівля нагадує про спільну історію мешканців різних національностей та про трагедію, що залишила слід у житті всього міста і, загалом, України.
Нацистська окупація
На початку серпня 1941 року Городище було окуповане німецькими військами.
Восени 1941 року в Городищі було створено гетто.
У перші місяці окупації Городищем керувала німецька військова комендатура. У грудні 1941 року влада перейшла до німецької цивільної адміністрації, а місто увійшло до складу Смілянського гебіту райхскомісаріату «Україна».
Єврейських мешканців зобов’язали пройти реєстрацію, носити розпізнавальні пов’язки та виконувати примусові роботи, зокрема на ремонті доріг і будівель. Мешканцям гетто забороняли залишати його територію та купувати продукти в місцевого населення. Це призвело до голоду. Мешканці опинилися в умовах ізоляції, браку продовольства та постійної загрози насильства.
У 1942 році нацистська окупаційна влада організувала масове вбивство єврейського населення Городища та навколишніх населених пунктів.
Одним із найважливіших документальних свідчень про цей злочин є акт Городищенської комісії від 7 березня 1944 року.
3.2
Братська могила поблизу Млієва
«Масове знищення євреїв було здійснене німецько-фашистськими загарбниками під час Другої світової війни. Свій «Бабин Яр» є і під Городищем, де фашисти знищили влітку 1942 року значну частину єврейського населення міста та сусідніх населених пунктів.
Пам’яткою про цю трагічну подію є обеліск і братська могила на автотрасі Городище – Мліїв. Ще живі очевидці цієї події. Серед них Галина Артеменко із Млієва та Прокіп Лелека з Черкас.
Ось, що згадує Галина Артеменко: «Німецька влада запропонувала всім євреям Городища взяти цінні речі і вийти на дорогу. Обіцяли, що відправлять до Палестини. Але це була смертельна пастка. Того дня всім жителям містечка заборонили виходити на вулицю. Лише з горища чи здалеку, з берегу річки, можна було побачити сумну і тривожну картину: колона з євреями рушила в напрямку до села Мліїв. І там, перед Млієвом, поруч дороги, вони всі були розстріляні».
Масове вбивство поблизу Млієва було не єдиним злочином проти єврейського населення Городищини. У дослідницьких матеріалах Клавдії Колеснікової згадуються також розстріли євреїв у Вільшані та В’язівку.
Обставини цих подій потребують окремого дослідження. Вони свідчать, що Голокост охопив не лише Городище, а й інші населені пункти краю.
Уривок зі статті Миколи Щербини «З історії єврейських громад Городищини», 16 липня 2012 року. Джерело: horodysche.org.ua/?id=278
Свідчення Ніни Ласкавої
Одним із найважливіших свідчень про трагедію є розповідь Ніни Родіонівни Ласкавої, 1934 року народження. Її родина жила навпроти місця, де нині розташована братська могила.
Спогади Ніни Ласкавої записав у Млієві Юхим Дискін. У 2001 році вони були опубліковані в газеті «Надежда» під назвою «Трагедия в Млиеве».
«Весною 1942 року мені пішов дев’ятий рік. Хата моїх батьків стояла якраз напроти того місця, де зараз могила, через дорогу біля дитячого садочка. Ми тоді чули, що в Городищі зібрали євреїв до середньої школи ім. Чкалова. Їм сказали, що переправлять їх до Черкас, а далі кудись пароплавом по Дніпру».
За свідченням Ніни Ласкавої, перед розстрілом німці та місцеві поліцаї змусили чоловіків із Млієва розчистити територію й викопати довгу яму. Наступного ранку до села привели колону з понад 300 євреїв під озброєною охороною.
«Я бачила через вікно, як почали стріляти з кулеметів і люди падали в яму. Багато поліцаїв під час розстрілу поховались за нашою хатою і сараєм. Один з них закривав вуха і плакав, але більшість з них брала участь у розправі. Стріляли самі, а потім забивали поранених у ямі».
Ніна Ласкава також згадувала спроби людей утекти та розповіла про жінку з дитиною на прізвище Мілоданова, які сховалися під містком, але згодом були вбиті.
Ніна Ласкава. Свідчення, записане Юхимом Дискіним. «Трагедия в Млиеве». Газета «Надежда», 2001, № 1. Цитати наведено за наданим текстом публікації.
Родина Бегельферів
Серед єврейських родин Городища, які постраждали під час Голокосту, була родина Бегельферів.
У спогадах, записаних краєзнавцем Миколою Щербиною, Юхим Лазаревич Бегельфер розповів, що його батько Лейзер Іцкович Бегельфер (1897–1981) працював чоботарем, а мати Геня Павлівна (1906–1971) була домогосподаркою. Родина жила в центрі Городища.
На початку війни Лейзера Бегельфера мобілізували до Червоної армії. В окупованому Городищі залишилися його старший брат Пальті з родиною та перша дружина Бетя із сином і донькою.
У 1942 році їх разом з іншими єврейськими мешканцями міста вивезли нібито для переселення, але розстріляли поблизу Млієва.
Після війни вцілілі родичі продовжували відвідувати братську могилу.
Юхим Бегельфер згадував:
«Мої батьки та батьки дружини поховані в Городищі, а брат дружини – у Млієві. Тож ми постійно провідуємо їхні могили. Зупиняємося і біля братської могили на околиці Млієва. В ній поховані мої родичі. Дорослі і діти – невинні жертви Голокосту».
За спогадами Юхима Лазаревича Бегельфера, опублікованими Миколою Щербиною у статті «“Бабин Яр” на околиці Млієва-2», 2013 рік.
Місце масового розстрілу
Поблизу дороги з Городища до Млієва розташоване місце масового поховання євреїв, убитих під час нацистської окупації.
Архівне свідчення про масовий розстріл євреїв Городищини
7 березня 1944 року Городищенська комісія з розслідування злочинів нацистських окупантів склала акт, у якому зафіксувала обставини масового вбивства єврейського населення району.
За документом, 29 березня 1942 року понад 300 євреїв, переважно жінок, дітей і літніх людей, примусово зібрали біля міської поліції. Звідти під конвоєм їх повели Мліївською дорогою до урочища «Садстанція», де було підготовлено рів для розстрілу.
У документі названо організаторів і виконавців злочину, описано обставини вбивства та результати огляду братської могили.
Передрук акта в архіві зробила та надала для проєкту Клавдія Колеснікова, дослідниця єврейської історії, директорка Регіонального музею єврейської історії «Ми родом зі штетлу».
Архівний документ. Акт Городищенської комісії від 7 березня 1944 року, повний текст мовою оригіналу. Читати акт
Історичні публікації містять певні розбіжності щодо точного датування остаточної ліквідації гетто та розстрілу. Тому дата 29 березня 1942 року подається в цьому проєкті відповідно до акта комісії від 7 березня 1944 року.
Імена, які вдалося встановити
У братській могилі поблизу Млієва поховані сотні євреїв Городища та навколишніх населених пунктів, розстріляних нацистами у 1942 році. Більшість їхніх імен досі залишаються невідомими.
Завдяки архівним документам, спогадам очевидців і родинним свідченням дослідникам вдалося відновити частину імен загиблих. Зібрані відомості стосуються як масового розстрілу поблизу Млієва, так і інших убивств євреїв Городищини під час окупації.
- Шифра Мусіївна Гохштейн та Ілля Володимирович Гохштейн. Їхні імена наведені в довідці Городищенського міськвиконкому 1990 року на підставі свідчень місцевих мешканців С. М. Велетницького та М. А. Каменецького. У наданому дослідницькому списку зазначено дату довідки 4 квітня 1990 року. Написання імен та дату документа необхідно звірити з архівною копією.
- Григорій Мельник, приблизно 1926 року народження, студент Городищенського сільськогосподарського технікуму. Про його загибель під час розстрілу поблизу Млієва згадував Юрій Федосійович Сук, який почув про смерть товариша від викладача.
- Пальті (Палтіель?) Іцькович Бегельфер та члени його родини. За спогадами Юхима Лазаревича Бегельфера, старший брат його батька Пальті разом із сім’єю залишився в окупованому Городищі й загинув під час масового розстрілу поблизу Млієва. Імена інших членів родини потребують встановлення.
- Бетя Бегельфер та її син і донька. Бетя була першою дружиною Лейзера Іцьковича Бегельфера. За родинними свідченнями, вона та двоє її дітей загинули поблизу Млієва у 1942 році. Імена дітей залишаються невстановленими.
- Роза та Бурах Винокури і їхній син Абраша (Абрам). Мешканці Городища, які залишилися в місті під час окупації. За родинними свідченнями Юхима Сигалова, їх розстріляли поблизу Млієва 29 березня 1942 року. Їхні імена увічнені в Залі Імен меморіального комплексу Яд Вашем в Єрусалимі.
- Дружина вчителя Мілоданова та його донька Соня. За спогадами Галини Артеменко, дружина і донька вчителя Мілоданова були єврейками, а Соня деякий час переховувалася в її родині. Ніна Ласкава згадувала, що жінка з дитиною на прізвище Мілоданова намагалися сховатися під містком, але були вбиті. Обставини загибелі цієї родини та особи згаданих людей потребують подальшого уточнення.
- Родина Каменецьких – приблизно четверо людей. За спогадами Михайла Абрамовича Каменецького, членів його родини розстріляли в лютому 1942 року. Це датування відрізняється від дати масового розстрілу поблизу Млієва, наведеної в акті 1944 року. Імена та точні обставини загибелі цих людей потребують подальшого встановлення.
- Мануїл Штрофер, 1920 року народження, мешканець села Мліїв. За «Книгою скорботи України», загинув у вересні 1942 року та похований у братській могилі на сільському кладовищі. Отже, його ім’я належить до історії жертв нацистської окупації на Городищині, але наявні відомості не дозволяють віднести його до загиблих під час березневого розстрілу поблизу урочища «Садстанція».
Примітка. Цей перелік не є повним списком загиблих і об’єднує відомості різного ступеня документальної підтвердженості. Імена збережено за наданими архівними й дослідницькими матеріалами. Для окремих людей дата, місце загибелі або поховання потребують подальшої перевірки. Джерела: дослідницький «Список євреїв м. Городища та Городищенського району, розстріляних 29 березня 1942 р. на околиці с. Млієва», складений Клавдією Колєсніковою; матеріали Миколи Щербини; свідчення Михайла Каменецького, Галини Артеменко, Ніни Ласкавої, Юрія Сука, Юхима Бегельфера та Юхима Сигалова; «Книга скорботи України», т. 1, с. 70.
Свідчення про Миколу Жука та врятованого мешканця Городища
За наведеними відомостями у публікації Ukraine Jewish Heritage, під час нацистської окупації Микола Жук, уродженець села Дирдин, був заступником начальника місцевої допоміжної поліції. Після війни він опинився у США. На початку 1980-х років радянська сторона домагалася його видачі за звинуваченнями у причетності до знищення євреїв Городища.
Під час перевірки цих обставин американські представники опитали Гергеля – одного з тих, хто вижив після розстрілу поблизу Млієва.
За опублікованою розповіддю, Гергель не підтвердив, що Жук особисто брав участь у розстрілах. Він згадував, що під час втечі вибіг із кущів просто назустріч Жуку. Той міг його вбити чи здати, але відвернувся, дозволивши йому втекти.
За інформацією Ukraine Jewish Heritage, США відмовилися видати Миколу Жука. Це свідчення є важливим для дослідження обставин трагедії та ролі українських учасників.
Родина Винокурів: пам’ять, збережена в Ізраїлі
Історію ще однієї єврейської родини Городища вдалося відновити завдяки спогадам Юхима Йосиповича Сигалова, який проживав в Ізраїлі.
Його мати, Фріда Бурахівна Винокур (1921–1996), народилася в Городищі. До війни вона одружилася з Йосипом Сигаловим і переїхала до Харкова. Улітку 1941 року подружжя та молодша сестра Фріди, Іда Винокур, евакуювалися до Сибіру, де пережили війну.
У Городищі залишилися батьки Фріди – Роза й Бурах Винокури – та її молодший брат Абраша. За родинними свідченнями, усі троє загинули під час масового розстрілу євреїв поблизу Млієва в березні 1942 року.
Юхим Сигалов уперше дізнався подробиці цієї трагедії, коли разом із батьками відвідав Городище. Згодом він зберіг історію родини для своїх дітей та онуків.
Імена Рози, Бураха й Абраші Винокур Юхим Сигалов увічнив у Залі Імен меморіального комплексу Яд Вашем в Єрусалимі.
Люди, які рятували переслідуваних
Історія Голокосту на Городищині зберігає також свідчення про людей, які, ризикуючи власним життям, рятували євреїв від нацистських переслідувань.
За матеріалами Яд Вашем, у вересні 1942 року Михайло та Груня Куличенки прихистили Біану Максименко та її маленьку доньку Тетяну, які втекли з гетто Меджибожа. Згодом мати з дитиною переховувалися в Марії Ружиної у Хлистунівці, а пізніше – у Меланії Козаченко. Завдяки допомозі цих людей вони змогли переховуватися до звільнення території в лютому 1944 року.
31 травня 1999 року ізраїльський меморіальний центр Яд Вашем удостоїв Михайла та Груню Куличенків, Марію Ружину й Меланію Козаченко почесного звання Праведників народів світу за порятунок євреїв під час Голокосту.
Ця історія є свідченням людської солідарності та взаємодопомоги на Городищині в роки нацистської окупації.
Єврейська громада Городища після Другої світової війни
Після завершення війни до Городища повернулася лише частина єврейських родин.
У публікації Ukraine Jewish Heritage згадуються родини Каменецьких, Ройтманів, Велетницьких та інших мешканців, а також, що у 1994 році в Городищі було відновлено єврейську громаду, першим головою якої став Михайло Каменецький.
У повоєнні десятиліття євреї міста підтримували пам’ять про загиблих, опікувалися місцями поховань, зберігали родинні зв’язки.
У наступні десятиліття, особливо після розпаду Радянського Союзу, частина єврейських мешканців емігрувала до Ізраїлю, Німеччини, США та інших країн.
У 2016 році чисельність єврейських мешканців міста становила приблизно 10 осіб.
Пам’ять про загиблих поблизу Млієва
Перший залізобетонний обеліск на братській могилі поблизу Млієва встановили 1945 року. У повоєнні десятиліття пам’ять про загиблих підтримували єврейські мешканці Городища та родичі розстріляних.
За свідченням Юхима Бегельфера, у 1960-х роках староста єврейської громади Соломон Велетніцький організував збір коштів для встановлення огорожі навколо братської могили.
«А у 60-х роках виборний староста громади Соломон Велетніцький зібрав гроші і зробив оградку. За його ж ініціативою члени громади привезли з єврейського кладовища, що знаходиться поблизу автовокзалу, верхівку гранітного пам’ятника. Її приробили до вже існуючого постаменту. Це була верхня частина надгробку колишнього старости єврейської общини ще дореволюційного часу».
Ніна Ласкава згадувала, що родичі загиблих щороку приїздили до братської могили 9 травня. Згодом кількість таких відвідин зменшилася.
Ці свідчення зберігають історію не лише самого меморіалу, а й людей, які впродовж десятиліть дбали про пам’ять загиблих.
На меморіальній плиті зазначено, що тут поховані мешканці Городища та інших районів, розстріляні нацистами у 1942 році.
Хоча сам напис не називає національність жертв, архівні документи та історичні дослідження засвідчують зв’язок цього поховання з масовим убивством єврейського населення.
Пам’ять сьогодні
Меморіальне місце збереглося поблизу дороги, серед дерев. Його територія огороджена металевою огорожею з бетонними стовпчиками.
У центрі розташований темний обеліск із меморіальною плитою.
На основі пам’ятника можна побачити невеликі камінці, залишені відвідувачами. Покладання камінців на могили є традиційним способом вшанування померлих у єврейській культурі.
Сучасні фотографії цього місця зроблено Світланою Ляховець у межах проєкту «Єврейська пам’ять Городища».
Вони документують не лише меморіал, а й сучасний стан території, яка залишається важливим свідченням трагічної історії міста.